МАР'ЇВСЬКА БЕРЕГИНЯ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

МАР'ЇВСЬКА БЕРЕГИНЯ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ 

Автор - Олег Яриніч

І гумореску зачитає, і "Катерину" Шевченка від початку до кінця розповість, і про рідню та односельчан багато чого цікавого повідає. У свої майже 87 років жителька села Мар'ївка Сахновщинської територіальної громади Ткаченко (дівоче прізвище Мусієнко) Ганна Іванівна, 1935 року народження, на диво добре пам'ятає події далекого минулого. Сама вона уродженка Сахновщини, батьки родом з села Дар-Надежди, а серцем і душею прикипіла до Мар'ївки. І так з 1955 року, як вона тут оселилася... 

Я вперше побував у Мар'ївці. Село невеличке, оточене мальовничими краєвидами. Здалося, що воно тягнеться однією довгою вулицею. Так вийшло, що нас висадили поблизу клубу, а героїня цієї статті проживає на протилежному боці села, на самій його окраїні. Довелося йти пішки, споглядаючи мар'ївські будинки та околиці. Ні душі... Хати доглянуті чередуються з покинутими. Сумні реалії сучасного українського села... Перетнувши уявну середину Мар'ївки, на горизонті нарешті з'явилася перша її жителька - пані Людмила, з якою ми завчасно домовилися про зустріч. Вона працює завідувачем місцевого клубу, тому добре знається на людях і мар'ївських оповідках. Щоб підігріти інтерес про дану місцину, пані Людмила почала розмову, так сказати, з козирів: "А ви знаєте звідки пішла назва села? Колись річка Оріль, яка тутечки протікає, була судноплавною, нею плавали великі кораблі. Одного разу плила тією річкою Мар'яна - чи то цариця, чи просто багата жінка, та з нею трапилося нещастя - її корабель затонув саме у цьому місці. Але не горювала Мар'яна, а, навпаки, була вражена красою місцевих краєвидів. Заворожена мальовничістю природи, згодом вона тут оселилася, а в її честь село назвали Мар'ївкою". 

Забігаючи дещо наперед, наведемо про вже згадану річку також слова героїні цієї статті: "Річка Орель була дуже велика, ніяких містків не було. Родники такі йшли, отак вода крутилася, єслі попадав туди кінь - він топився. Його тільки витягали на поверхню, як лопнула жовч. Так отака річка була широка... А переплавлялися в основном через човни". 

В розмовах про минуле і сьогодення Мар'ївки дійшли до хатини Ганни Іванівни Ткаченко, яку "свої" називають Галиною Іванівною. Це і є героїня нашої статті. Коли дозволяло здоров'я і був ще менш поважний вік, вона брала активну участь у художній самодіяльності села. Її декламування "Катерини" надовго запам'яталося сахновщинським глядачам. На дев'ятому десятку літ з почуттям гумору теж усе в порядку: може так гумореску "вшкварити", що тут або смійся, або плач. Вже наприкінці нашої розмови Ганна Іванівна показала сімейну реліквію - сторічний парубоцький пояс свого батька Мусієнка Івана Борисовича, 1896 р.н. У ньому він виступав в Дар-Надеждинському клубі, де грав у п'єсах "Наталка Полтавка" та "Сватання на Гончарівці". Тому любов до народної творчості і сцени у Ганни Іванівни, так сказати, в крові.

Однак це не єдина реліквія, про яку вона береже пам'ять. "Оце хочу його віддати у музей, та ніяк руки не доходять..." - завела мову наша оповідачка про материн рушник, вишитий червоно-чорними нитками на домотканому полотні, оздоблений мережкою. Червоні ружі не втратили своєї полум'яності через майже сто років. Особливою принадою рушника є закодовані вишиті ініціали "М Е Т", які може розшифрувати лише Ганна Іванівна, бо це ініціали її матері: "Мусієнко Євгенія Терентіївна" (1895 р.н.). 

"Оце вона висіла в старій хаті" - не встигли ми як слід розгледіти пояс і рушник, як у руках Ганни Іванівни опинилася портретна фотографія у масивній дерев'яній рамі. "Оце вони були такими як поженились" - почала нову історію про свого свекра Ткаченка Порфирія (Порфира) Семеновича, 1888 р.н., та свекруху Ткаченко Ганну Самійлівну, 1886 р.н. "Дід Порфиро і баба Ганна, так їх називали.  Він ходив два рази сватати, но вона все не соглашалася за ним іти. Я б не сказала, шо дід хужий був од баби. Ні. Но пішла за нього аж за третім разом". 

Зі слів Ганни Іванівни вдалося також записати цікаву розповідь про пана Обиленця та його дружину Василину Куликову, садиба яких колись стояла у Мар'ївці. В пам'ять про них був названий цілий куток села, який іменувався Василекуликівкою. Доволі часто ця народна назва заміняла офіційну назву самого села, адже навіть кореспонденція  йшла на адресу Василекуликівки. Свекор і свекруха Ганни Іванівни працювали в Обиленця конюхом та кухаркою відповідно. Доля панської родини виявилася трагічною: їх розстріляли більшовики, а вже селяни поховали через дорогу.

Старше покоління, яке є носієм усних традицій - діалекту, говірки, бувальщин, легенд та інших форм їх вираження, - це безцінне джерело для дослідження історико-культурного багатства краю. Тому Ганна Іванівна, у даному випадку, - не лише цікава співбесідниця, а й одна з останніх берегинь нематеріальної культурної спадщини Сахновщинського краю і, можливо, остання у Мар'ївці. Окрім вже згаданого, від неї вдалося записати ще деяку інформацію про місцеву "свайбу", традиційні дитячі, молодіжні ігри та розваги ("гупалівщину", "ковзани-кізяки", катання крашанок на Пасху, саморобне колесо з палкою). 

Про сільські розваги Ганна Іванівна розповіла, що діти і молодь забавлялися як могли і чим могли: "У дитини соски не було. Нажує баба хліба, заверне у вузлик, положить в рота і воно мовчить. Може отак пів дня лежати з ним". Суто хлоп'ячою іграшкою була дерев'яна паличка, встормлена у саморобне колесо. А в дівчат були "кукли", схожі на сучасні мотанки, але набагато простіші. Як таких іграшок більше не було. 

Взимку діти каталися на "ковзанах-кізяках". Їх виготовляли так: кізяки, ймовірно коров'ячі, обливали льодяною водою, прив'язували мотузкою до стопи на обох ногах і спускалися на них з "горки". Літом грали у "підкидного", якого робили власноруч з ганчір'я у вигляді м'яча. На Пасху діти збиралися на вигоні, або на підвищеній місцевості, і спускали з гори крашанки: "Чия до кого прикотиться, до тебе дві - хватай дві, до тебе три - нема ні однієї, сиди так".

Формою молодіжного дозвілля була "гупалівщина". На вулиці збиралися дівчата і хлопці біля чиєїсь хати, особливо поблизу тієї, де міг проживати музика. Як проходила "гупалівщина", то молодь старалася не сидіти вдома. Від танців піднімалася сильна курява, танцювали без взуття, бо його, як такого, не було. Селяни також спілкувавалися на церковному майдані, молоді там приглядали собі пару, а вже їхні батьки напитували у людей: "А ця дівка чия, з якої слободи?". Потім засилали сватів. На весілля, яке іменувалося "свайбою", готувався кисіль, картопля, запечена птиця (гуска, качка, курка, індичка) та інші наїдки. Ці страви подавалися у великих полумисках. У печі пекли пироги. Коровай був обов'язковим атрибутом "свайби". Його випікали жінки, які декілька десятків років жили у щасливому шлюбі. Процес його приготування супроводжувався виконанням обрядових коровайних пісень. Молодим дарували, в основному, рушники, простині, рядно. 

Ці зібрані матеріали хоч і безцінні у плані дослідження нематеріальної культурної спадщини краю, але є лише краплинкою у цій маловивченій галузі. 

Дай Боже, Ганні Іванівні міцного здоров'я та діждатися сторічного ювілею. Щиро вдячні, що запросили нас на гостину та поділилилися своїми безцінними спогадами. Чи знали б ми про Василекуликівку, про ті самі "ковзани-кізяки" та "гупалівщину"? Певно, що ні. Тому поки не пізно - розпитуйте, записуйте, знімайте на відео, бо час невблаганний... 

Поїздку було здійснено в рамках Обласних акцій зі збору казок, легенд, оповідок Харківщини "Був дід і баба" та традиційних дитячих ігор "Граймо" за сприяння відділу освіти, культури, молоді та спорту Сахновщинської селищної ради.