Матеріал підготував Олег Яриніч
Під час війни кожен знаходить власний спосіб відволіктися від щоденних новин і подій. Мій спосіб - це шукати старі фото, відомості та різноманітні згадки на просторах інтернету та й не тільки про історико-культурну спадщину Сахновщинського краю, а потім все це компонувати у тематичні статті. Невеличке дослідження про невеличку станцію Сахновщина, що на Харківщині, мало з'явитися ще в листопаді минулого 2021 року з нагоди її 120-річчя. Однак у зв'язку з різними причинами це трапилося лише зараз. Краще пізно, ніж ніколи.
07 листопада 1901 р. (25 жовтня за старим стилем) залізничною станцією Сахновщина на відрізку Костянтиноград-Лозова прокурсував перший пасажирський потяг. Ця дата стала вирішальною у подальшому розвитку і станції, і населеного пункту з однойменною назвою. Відтоді змінилося все. Пропоную читачам поринути у минуле Сахновщини 120-річної давнини...
Залізничний вокзал станції Сахновщина, фотоколаж Автора
У монографії вже згадуваного Олега Яцини "Приорілля: Сахновщинський край" (2020 р.) містяться хоч і не обширні, але все ж цікаві відомості про будівництво місцевої залізничної дороги: "Залізниця була прокладена у найбільш рівній місцевості, оминаючи за можливості глибокі яри чи річки. У Сахновщинському у районі (вже колишньому, нині Красноградському) вона пройшла через верхів'я річки Багатої в районі села Чорнолозки, а звідси до вершини річки Вошивенької північніше села Гришівка, де на основі хутора виникла станція Сахновщина. Наступними були станція Козьминівка й Орілька. Поява залізниці призвела до зміни акцентів щодо ролі населених пунктів. Одні з них поступово втрачали свою провідну роль, як наприклад, Дар-Надежда (центр волості), а інші, навпаки, ставали провідними, як це стало із станцією Сахновщина".
Багато цікавих відомостей про передумови прокладання нової залізничної лінії містяться в ІІ томі історичного нарису "Наша залізнична політика за документами архіву комітету міністрів" за 1902 р. Планувалося будівництво двох великих залізничних гілок - Лозова - Київ та Київ - Ковель. Якщо перша переслідувала економічні вигоди, то друга мала суто оборонне значення. Однак вже на етапі планування обговорювалися питання їх неприбутковості, а зі сторони тодішніх приватних підприємців не надходили пропозиції підтримки. Все ж будівництво цих залізничних ліній було лише питанням часу, оскільки існувала нагальна потреба у їх прокладанні: "Цими шляхами повинні транспортуватися з Південно-Східної залізничної дороги до західних кордонів хлібні вантажі, бавовна, шерсть, керосин, нафта, риба та ін. В якості зворотніх транзитних вантажів... повинні надходити у переважній більшості цукор і лісовина".
Станція "Лозова", поштова листівка періоду 1900-1920 рр.
04 лютого 1899 р. (за ст. ст.) рішенням комітету міністрів і департаменту державної економії державної ради російської імперії був виданий дозвіл на спорудження залізничної лінії Костянтиноград – Лозова через Сахновщину, а вже 18 травня (за ст. ст.) цього ж року розпочалося будівництво. Чистий прибуток цієї залізничної ділянки був підрахований у розмірі 6,8 % будівничого капіталу (3,213 млн. рублів). Роботи проводилися розпорядженням Управління Харківсько-Миколаївської залізниці.
За переказами, робота кипіла одночасно зі сторони Костянтинограду і Лозової, а станція Сахновщина, ймовірно, стала золотою серединою на цьому шляху. Ось як описав процес будівництва залізничної дороги перший директор Сахновщинського краєзнавчого музею Федір Приходько: "Основу механізації склали коні. Землекопи на кінських бричках день і ніч вели відсипання землі під полотно залізниці, а селяни навколишніх сіл відбували поденщину на будівництві залізничних колій" (зі статті "Довкола залізниці", 1990 р., газета "Колос").
Будівництво ділянки дороги довжиною в 95 верств (в деяких інших джерелах вказано 90) тривало два роки. Вже з 1 січня 1901 р. (за ст. ст.) на цьому відрізку проводився рух вантажних потягів, а 25 жовтня (за ст. ст.) станцією прокурсував перший пасажирський потяг. У кожного були свої економічні вигоди щодо появи нового залізничного шляху. Зокрема, у газеті «Кіевлянинъ» в замітці за 17 травня 1901 р. (за ст. ст.) зазначено, що полтавчани висловлювали свої сподівання, що нова залізнична лінія Київ - Полтава - Лозова сприятиме покращенню економічного становища полтавської Іллінської ярмарки, яка втратила свої позиції, зокрема, конкуруючи з Харковом. Місцеві землевласники та купці за допомогою залізничного сполучення налагодили експорт своєї продукції та імпорт необхідного товару. Залізничні шляхи у буквальному розумінні перетворилися на торгівельні артерії...
Станція Сахновщина на відрізку Костянтиноград - Лозова, на перший погляд, була непримітною цяткою на мапі початку ХХ століття. Однак якщо копати глибше, то стає зрозумілим той факт, що все було не настільки очевидним. Перше картографічне позначення станції Сахновщина, яке мені вдалося відшукати, датується 1904 р. Вона нанесена на мапі Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, до якого належала територіально.
Мапа Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, 1904 р.
В подальші роки Сахновщина як станція і населений пункт все частіше з’являлася у картографічних джерелах, статистичних збірниках, інших друкованих виданнях переважно промислового характеру. Та й для цього був привід: лише за 1902 р. зі станції було вивезено понад 15 тисяч тонн зерна ("925 тисяч пудів хліба в зерні"). Також здійснювалися перевезення олії, солі, кам’яного вугілля, овчини, м’яса, вовни, іншої сільськогосподарської продукції. Місцевий поміщик Струков із Костянтинівки, у володінні якого було 19 тисяч голів овець, транспортував за допомогою залізниці овчину, м'ясо та вовну, що було порівняно дешевше, ніж гужовим транспортом.
До нашого часу, на превеликий жаль, не збереглися світлини станції початку ХХ ст., та й наступних десятиліть теж. Дві фотографії невідомого автора, викладені вище, були віднайдені мною на одному з інтернет-аукціонів. Однак на підставі фотографій потягів того часу, крупних залізничних станцій, розташованих на лінії Полтава - Костянтиноград - Лозова, можна побачити які ж "залізні машини" могли робити зупинку на станції Сахновщина. Наприклад, це демонструє фото, зроблене у липні 1918 р., на Харківському вокзалі міста Полтави (нині - станція Полтава-Південна, на яку прибувають електропотяги з Лозової та Краснограду).
120 років тому термін "станція" вживався не лише у значенні залізничної станції, а й цілого населеного пункту. На поштову адресу станції Сахновщина офіційно надходила кореспонденція. Це підтверджує листівка, відправлена з міста Павлограда (нині Дніпропетровської області), яка "пройшла пошту" у 1911 р. Чітко бачимо дані адресата: "Магазинер, станція Сахновщина, Полтавська губернія, квартира М.З.Мушкіна" (магазинер - власник крамниці). Однак таких підтверджень безліч, зокрема, у статистичних довідниках промислового характеру у графі "поштова адреса", окрім даних адресата, теж зазначалася назва станції.
Цінним джерелом інформації про станцію Сахновщина є спогади очевидців подій сторічної давнини. Як же пощастило, що Іван Іванович Козирод, уродженець Сахновщини, художник, член Національної спілки художників України, який довгий час проживає у місті Одесі, добре пам'ятає Сахновщину 1920-1940-х років, а зі спогадів батьків - більш ранні події. А він, на хвилиночку, 1923 року народження... Ці спогади на моє прохання записала Вікторія Коритнянська у лютому 2021 року, яка спілкувалася з Іваном Івановичем з метою збору даних для своєї книги про події Другої світової війни. Вважаю за доцільне подати їх повністю у тих моментах, що стосуються власне станції Сахновщина. Що цікаво, батько Івана Івановича був залізничником.
"Наприкінці 1920-х років, а Іван Іванович (далі - І.І.) пам’ятає себе десь з п’ятирічного віку, станція в Сахновщині була вже доволі потужним залізничним вузлом, через який проходили вантажні, пасажирські та приміські поїзди. Будівля станції була збудована за типовим (стандартним) проектом, як і інші, поряд розташовані станції, наприклад в Орільці, Кегичівці та ін. Єдина їх відмінність - розмір. Станція в Сахновщині була більшою за інші.
Станція Сахновщина мала зал очікування, буфет, касу і службові приміщення, де розміщувалися начальник станції, його помічник, черговий по станції та ін. Станційні приміщення були гарно оздоблені, вікна й двері прикрашені красивими наличниками та карнизами. Дах будівлі покритий металом.
За спогадами І.І. особливо шикарним був на станції буфет. Це була доволі велика кімната (біля 30-40 м2) на 4-5 столиків. В буфеті завжди було людно. Туди приходили не тільки пасажири, але й мешканці Сахновщини для того щоб «випити і закусити». У зв’язку з цим І.І. розповів одну смішну історію (реальну), яку довго переповідали в Сахновщині. Якось в буфет прийшли два друга, кажуть буфетниці:
- Нам по 100!
Вона налила. Чоловіки випили, втерли рота:
- Ще по 100!
Буфетниця налила:
- Хлопці закусюйте! - каже і капусту квашену їм на тарілці простягає.
- Ще по 150!
Буфетниця налила та й знову:
- Хлопці закусюйте! Капуста безкоштовна!
А ті випили, взяли капусту та так і впали з тою капустою в роті. І один їй:
- От бач, що твоя капуста наробила?!
Станція була також своєрідним місцем, де сахновщани проводили на вихідних і у святкові дні своє дозвілля. Поблизу неї був парк або літній сад, який розташовувався навпроти вокзалу. Там росли дебелі клени, були розбиті алеї, посередині саду стояла невелика естрада, а навкруги - лавки. На естраді грав духовий оркестр, а ще, бувало, там іноді виступали артисти. Люди на це дійство святково наряджалися, чоловіки були вибриті, причесані. Батьки могли порадувати дітей всілякими солодощами, бо неподалік у торгових лавках продавалися ситро, цукерки, коржики, пряники, морозиво. Ввечері "розваги" переміщалися вже на перон. На станції зупинявся поїзд Київ-Зверево і всі, значить, чекали на нього, а потім дивились, хто приїхав, хто поїхав… На пероні висів дзвін, і коли потяг мав відправлятися, виходив зі станції черговий в червоній фуражці і дзвонив в нього три рази (Автор - від себе додам, що традиція дзвонити в дзвін на станції Сахновщина, відправляючи пасажирські потяги, проіснувала аж до початку 1970-х років. Щодо мене, гарна була традиція, однак і вона загубилася у вирі минулого, як і безліч ностальгічних сторінок з історії станції. Колоритно також виглядав великий годинник при вході до вокзалу, його можна добре розгледіти на світлинах). У 20-х рр. на станції Сахновщина робили зупинку два пасажирські потяги - вже згаданий вище потяг Київ-Зверево та Полтава-Дебальцеве, пізніше ще ходив Львів-Ворошиловград (тепер м. Луганськ). Курсували також приміські, або, як їх називали, «короткі» поїзди: Лозова-Полтава і Красноград-Сахновщина, що, здебільшого, перевозив робочих.
Біля станції знаходився пакгауз - дерев’яна одноповерхова будівля завдовжки 200-300 м. Більша частина пакгаузу була пристосована для зберігання зерна, проте він мав відділення, де зберігалися речі, зокрема пальта, простирадла, ковдри та ін. Трохи далі, біля будинку І.І., знаходився керосинний склад (пізніше нафтобаза), на якому зберігали газ, мазут, нафту (їх привозили в цистернах). В той же час в Сахновщині та навколишніх селах йшло активне будівництво доріг. Цеглу, пісок, каміння для цього привозили поїздами. Тому станція була дуже «активною» і товарообіг на ній відбувався постійно: біля платформ завжди стояло 5-6 вагонів, в які вантажили зерно або борошно, натомість розвантажували цеглу, каміння тощо.
Станція декілька разів горіла. Перший раз під час визвольної війни, потім в 41-му році. І.І. не зміг згадати, хто її підпалив у війну, але, вірогідно, це зробили радянські військові під час відступу. Тоді будівля зайнялася, але вогонь не розійшовся, і станція вціліла. Станцію також бомбили німці (які в той час були вже біля м. Дніпро), проте жодна бомба в неї не влучила, оскільки німецькі літаки атакували переважно колії і допоміжні споруди, зокрема, там, де паровози набирали воду (як раз навпроти хати І.І.).
Під час визвольної війни станцію декілька разів атакували різні банди. Навколо посьолка «орудовали» озброєні банди: «Семьорка» (така назва, вірогідно, від того, що банда складалася з 7 чоловік), «банда Марусі» та банда «П’ятак» (або «П’ятаков», І.І. не пам’ятає). За спогадами батьків І.І. одного разу бандити з «Семьорки» захопили ешелон з 20-ти вагонів, в яких знаходились патрони і снаряди. Вони відігнали його від станції (десь за 1,5 км, як раз туди, де стояла хата І.І.) і підпалили його. Снаряди почали вибухати і люди, що жили в будинках по вулиці Південновокзальній були змушені тікати (І.І. жив за адресою вул. Південновокзальна, 51, у війну, під час чергового бомбардування, його хату було розбомблено).
Попри всі намагання станція жодного разу не була знищена повністю, і будівля її вціліла ще з часів будівництва. Після звільнення Сахновщини станція відразу відновила свою роботу, І.І. це знає, бо після демобілізації приїхав додому саме на поїзді (в жовтні 1945 року). Під час окупації станція теж працювала, але батько І.І. в цей час там не працював, бо німецька влада дуже боялася партизанів і не допускала до потягів і колій місцевих".
Як бачимо, навіть та обмежена кількість свідчень і писемних згадок, що дійшли до нашого часу і які опинилися у моєму користуванні, підтверджують важливість станції у житті Сахновщини та Сахновщинського краю. Багато станційних таємниць ще приховано і, на жаль, більшість з них назавжди загубилися у вирі історії. Попри те хоч і невеличка, але дуже рідна і знайома багатьом поколінням сахновщанам станція, виконує свою головну місію - працює для людей. До того ж вона є артерією великого організму під назвою "Укрзалізниця", працівники якої попри обстріли і небезпеку забезпечують евакуацію українців у більш безпечні місця.
Так я добре пам'ятаю годинник на станції та буфет, де працювала моя сусідка .ЦЧорнобривець Галина
ВідповістиВидалитиЯкщо є чим поділитися з історії станції або вокзалу, пишіть. Дякую за коментар.
Видалити